«Котику», розкажи, що відбувається. Як обстановка?
Ми сидимо навприсядки у вузькій неглибокій норі, – одній з небагатьох ще не розвалених ворогом схованок «Інтера», перечікуючи мінометний обстріл. Хоча ця ідея – «перечекати» – з кожною наступною хвилиною здається мені все менш раціональною. Міни лягають ближче і ближче, повільно, але впевнено підбираючись до нас. Крайні дві падають буквально на голови. У норі гучно і страшно. І лише жарти розвідників розряджають натягнуту як струна ситуацію.
Обстановка по кайфу, ми с тобою танцуем! – на цей напівспів «Тора» я внутрішньо помираю від сміху, дивуючись нервам і дечому іншому залізному в цих бійців. Обстановка, мяко кажучи, не з найкращих. Десь неподалік кружляють російські дрони, по радіостанції передали інформацію про три ворожих БМП з десантом, які рухаються в наш бік. Наші «очі» ще не піднялися і не бачать, що там із цією бронею. А міни прасують нашу нору взад-впоперек. І не факт, що в один з прильотів не потраплять саме в ту щілину над нашими головами, яка турбує мене все сильніше.
Ну як ти там, Оль? Не стресуєш? – «Тор» турботливо цікавиться моїм психологічним станом.
Я? «Піночет», я стресую? Тут «Тор» цікавиться, – звертаюсь я до ще одного розвідника, який прикриває вхід у нору.
Та наче ні. Скажи «Тору», що головне, щоб я не стресував!, – сміється у відповідь «Піночет».
Ми дружньо регочемо. І у цьому пеклі війни, де над головою літають міни, а під ногами купа трупів ворогів, цей сміх звучить як щось дике і нереальне. Але саме він допомагає всім триматися. І тримати. Зброю в руках. І глузд у голові.
-Оля, давай! Бігом, бігом, бігом!
Він перебігає першим – пригнувшись, по верху, щоб пірнути у невеличку схованку смертельного лабіринту під назвою «Інтер». Хоча якраз «Тору» бігти найбільш незручно. Він найвищий у нашій компанії. І – відповідно – найпомітніший. Відтак пригинатися йому доводиться ледь не до землі, щоб не «маячити» на горизонті, який постійно «пасуть» окупанти.
Але саме він, «Тор», добігши до місця призначення, прикриває усіх, хто біжить після нього. І ловить мене та Сергія, м’яко приземляючи на залиту кров’ю землю. Він як безстрашний добрий велетень, за спиною якого спокійно, – думаю я, зі схованки спостерігаючи за вправними рухами розвідника, який прикриває товаришів, водночас допомагаючи їм пірнати у розбиту снарядами траншею.
Я тут їду, їду, а вони стріляють! – розважаючись, «Тор» залазить у спалене авто, яких на околицях Роботиного хоч греблю гати, і які насправді більше нагадують купу металобрухту. Якраз у мить, коли він всідається на те, що колись було сидінням і торкається того, що колись було кермом, неподалік повітря розриває низка гучних почергових приходів. Враження такі, наче з неба кинули здоровенний важкий горох, розсипавши його по полю перед розбитим селом – так один за одним на поранену російськими снарядами землю падають касетні боєприпаси.
«Тор», у тебе колеса спустили!, – сміються бійці, підтримуючи жартівливий настрій розвідника.
Не чіпайте мій кабріолєт! Ще попросите покататися! – басить у відповідь велетень.
«Тор», от чому у мене в мікрофоні лише ти? Хто б не говорив, а чути по факту лише тебе? – я, сміючись, намагаюсь «прикрутити» неможливе – гучний густий бас розвідника, який чути за десятки метрів. І який «накриває» голоси усіх, з ким ми спілкуємося після виходу з «Інтера». А враховуючи те, що пишемо ми все на «пушку», бо база після наших екстремальних прогулянок наказала довго жити, інтершум у більшості випадків «ловить» лише «Тора». Бо не чути його неможливо.
P.S. Як би я хотіла і далі слухати твій голос….
-Всі завантажилися?
Старенький «Юпік» – YPR-765 – бронетранспортер нідерландської компанії DAF, в який я із Сашком заскакувала не без остраху – надто довго він пчихав і бурчав перед тим, як запрацював двигун – забитий вщент. Ми настільки щільно «впечатані» один в одного, що мені важко витягувати руку з мікрофоном для того, щоб дотягнутися до піхотинців, які сидять навпроти.
-А як же «Тор»? Куди він сяде?
Я кручу головою, намагаючись зрозуміти, куди поміститься цей майже двометровий розвідник-штурмовик, який уже не перший раз супроводжує нас в єб….ня. А скільки він сам туди ходив – певне, не знає-не рахує ніхто. Безліч. Безліч разів.
Ооооооотак!
«Тор» заскакує в «Юпік» і, вправно розвернувшись, досить мяко гепається на підлогу бронетранспортера, заполонивши собою весь вільний простір.
-Ну, ти знаєш, як влаштуватися! – сміються піхотинці. «Тор» показує у камеру victory і вимовляє свою коронну фразу: «Це найкраща робота у світі!». Я посміхаюсь йому у відповідь. З цим велетнем мені завжди спокійно. Навіть коли «Юпік» зупиняється за кілометр-два від Роботиного, збившись із маршруту…
З тобою завжди було весело, безпечно, спокійно. Там, де був ти, не було місця страху чи паніці. Ти вселяв впевненість. Ти був справжнім. Ти був воїном. Ти був….
Знову це кляте «був».
Я лише один раз бачила сльози в твоїх очах. Коли ти пояснював, чому на війні. Коли говорив про країну. Про родину. Про землю. Про те, що хто як не ти захистить усе, що дороге серцю.
Ти захищав. Мужньо. Сильно. Без страху. Іноді – на межі неможливого. І нереального. Ти йшов у пекло. І завжди повертався.
Донедавна…….
Я вірю, що в пеклі горітиме вся руzzня.
І не вірю, що тебе немає…
P.P.S. Герої не вмирають. Вони йдуть на небо, щоб тримати його над нами. Тримай там блакить, Максиме. А ми ще поборемося…
Пам’яті Максима Отінова “Тора”. Розвідника 56-го окремого стрілецького батальйону, командира зведеної роти 65-ї бригади. І мого друга.
Джерело: Facebook
Can you be more specific about the content of your article? After reading it, I still have some doubts. Hope you can help me. https://accounts.binance.com/si-LK/register-person?ref=V2H9AFPY
Your article helped me a lot, is there any more related content? Thanks!
Your article helped me a lot, is there any more related content? Thanks!