Протягом багатьох десятиліть комуністична влада в СРСР намагалася стерти з колективної пам’яті людей історію європейських інвестицій в Україну, бо вона піддавала сумніву міф про радянську індустріалізацію Донбасу.
Чимало мешканців сходу України і дотепер вірують у кремлівську легенду про створення й бурхливий розвиток важкої промисловості в Донецькому басейні через соціалістичну індустріалізацію в СРСР. І мало кого нині, особливо на тимчасово окупованих територіях Донеччини, переконає в протилежному твердження багатьох істориків, що насправді це економічне диво започаткували іноземні підприємці ще наприкінці ХІХ ст.
Взагалі початок зародження промисловості Донеччини сягає ще у далеке ХVII ст. Ще у ХVII ст. в нашому регіоні починається видобуток кам’яної солі. У 1676 р. на соляних озерах виникає перше місто нашого краю – Тор (Слов’янськ). А у 1715 р. на базі державних солеварень будуються перші солеварні заводи: Бахмутський і Торський. У 1721 р. на території нашого краю було знайдене вугілля. У зв’язку з початком його промислового видобутку наприкінці ХVIII ст. починається інтенсивне засвоєння території краю. Продаж вугілля став однією з головних статей місцевої торгівлі. Наприкінці XVIII ст. в Маріуполі, Слов’янську та Бахмуті відбувалося по 4 ярмарки на рік.
У 1-пол. ХIХ ст. з’являються перші фабрично-заводські підприємства, в регіоні проводяться геологічні дослідження, виникають нові міста, розвивається торгівля тощо.
У 2-пол. ХIХ ст., після скасування кріпацтва в Росії швидкими темпами розвиваються капіталістичні відносини, відбувається модернізація промислового виробництва регіону, будуються залізниці. Важка індустрія області почала розвиватися у 1870-х рр. від часу побудови залізниць.
Першу залізничну лінію було прокладено у 1869 р., це була ділянка Курсько–Харківсько–Азовської залізниці, що сполучала м. Ростов і центральні губернії Росії з Горлівкою. У 1872–1882 рр. було споруджено Костянтинівську, Донецьку і Маріупольську лінії, що сполучили більшість міст і великих селищ нинішньої Донецької області між собою та з промисловими центрами України й Росії. У 1884 р. Катерининська залізниця з’єднала Донбас з Криворіжжям.
Десятки приватних залізничних гілок поєднували окремі промислові об’єкти із загальною системою залізниць. На кінець XIX ст. Донбас став одним з найбільш розвинутих (за транспортними можливостями) регіонів Європи. Залізниці слугували потужним споживачем металу, що, в свою чергу, потребувало коксівного вугілля; а залізничний транспорт мав потребу у величезній кількості вугільного палива. Ці обставини, а також розв’язання транспортних проблем сприяли «вугільному буму» у Донбасі.
Поряд з відомими родовищами й шахтами Бахмутського повіту (Лисичанський казенний рудник, приватні шахти в поселеннях Рубіжне, Олександрівка, Софієвка, Нестерівка) та Слов’яносербського повіту (Голубовський рудник і шахти Грушевського родовища) виникли нові потужні вугільні рудники Юзівський, Курахівський та Корсунський.
Про поклади солі в районі Бахмута також було відомо ще у XVIII ст. У 2-й пол. XIX ст. родовище почали розробляти, але невеликі підприємства мали і невеликі потужності. Але у 1883 р. французькі банкіри та підприємці заснували тут товариство з розробки солі. Отримавши російський дозвіл на роботи, вони скупили соляні рудники поблизу Бахмута та створили промислове підприємство з кам’яносоляними рудниками та солеварним заводом. Згодом підприємство стало одним із лідерів солевидобутку та найкрупнішим такого типу в Центральній та Східній Європі. Значна частина товару відправлялася на експорт.
Наприкінці 1880-х років російська імперія вступила в епоху індустріального розвитку, який викликав низку глобальних перетворень. Розпочалася стрімка урбанізація, революція в економічній та інфраструктурній галузях, серйозні зміни у сфері праці. Але щодо розвитку окремих регіонів, у тому числі і Донецького вугільного басейну, заслуги російських царів були мізерні. Насправді ж найбільшу роль у промисловому розвитку і всієї Росії, і Донецького регіону тоді зіграли не російські монархи та російський капітал, а підприємці Західної Європи.
Майбутній центр промислового Донбасу – Юзівку заклав у 1869 р. валійський підприємець-новатор Джон Юз, який викупив у російського князя Сергія Кочубея селище Олександрівку і отримав право побудувати тут завод із виготовлення залізничних рейок. Але, зваживши на поклади вугілля, він заснував тут виробництво повного циклу, нині властивого для Донбасу: вугілля ‒ кокс ‒ метал. Для цього Дж. Юз створив «Новоросійське товариство кам’яновугільного, залізного та рейкового виробництв», яке на початку XX ст. стає лідером із виплавки сталі в Російській імперії. Обладнання для заводу та вугільних шахт без сплати мита (це була пільга уряду) було завезене з Великої Британії.
Сюди на престижну та високооплачувану роботу інженерами та майстрами їхали сотні валлійців, англійців, французів, бельгійців та німців. Кілька поколінь європейців жили тут аж до того, як більшовики відібрали в них промислові потужності на початку 1920-х років.
Після Дж. Юза інвестувати в регіон почали і французи, які скуповували шахти та розбудовували кам’яновугільну промисловість.
Таким чином, на зростання донецької індустрії перш за все впливав іноземний капітал, насамперед французький, а також бельгійський, німецький, британський та ін. Іноземні акціонери організували трести «Продвугілля» (у 1904 р. йому належало 75 % видобутку вугілля в Донбасі) і «Продамет». У 1872 р. акціонерне «Новоросійське товариство кам’яновугільного, залізоробного і рейкового виробництва», розпорядником якого у 1869–1889 рр. був британець Дж. Юз, у межах сучасного Донецька заснувало перший металургійний завод, який через 20 років став одним із найбільших у Російській імперії (нині ЗАТ «Донецьксталь Металургійний завод»).
Юзівський металургійний завод (фото з відкритих джерел)
У 1894 рр. було задуто першу домну чавуноплавильного, залізоробного й сталеливарного заводу французького акціонерного «Донецького товариства залізоробного й сталеливарного виробництва», у 1898 р. – Торецького сталеливарного і механічного заводу бельгійського акціонерного «Торецького сталеливарного і механічного товариства» (нині ВАТ «Дружківський завод металевих виробів»). У 1895 р. було задуто першу домну Петровського металургійного заводу російсько-бельгійського акціонерного товариства (нині ВАТ «Єнакіївський металургійний завод), а у 1897 р. – металургійного заводу бельгійського акціонерного «Товариства залізопрокатних заводів» (нині ВАТ «Костянтинівський металургійний завод»).
У 1898 р. було отримано перший чавун у доменній печі машинобудівного заводу німецької фірми «В. Фіцнер і К. Гампер» (від 1933 р. Старокраматорський машинобудівний завод і Краматорський металургійний завод). Співвітчизник К. Гампера німець Густав Гартман у 1896 р звів паровозобудівний завод у Луганську. Тепер він відомий як розграблений після російської окупації Луганськтепловоз.
У 1896 р. було введено в дію металургійний завод «Нікополь» французького акціонерного «Нікополь-Маріупольського гірничо-металургійного товариства», а у 1899 р. – металургійний завод «Провіданс» бельгійської акціонерної компанії «Рос. Провіданс» (від 1920 р. – Маріупольські об’єднані металургійні заводи, нині ВАТ «Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча»), металургійний завод «Уніон» (нині ЗАТ «Макіївський металургійний завод»).
У Костянтинівці іноземні підприємці заснували склозавод, у Слов’янську – содові підприємства. Взагалі в Костянтинівці за п’ять років, з 1896 по 1900 рр. бельгійські підприємці звели скляний, пляшковий, хімічний, дзеркальний і керамічний заводи.
У 1900 р. Бельгія була визнана найбільшим іноземним інвестором в Російській імперії. З понад 800 млн. золотих франків, які Бельгія інвестувала в Росію, 550 млн. було вкладено в розвиток промисловості Донбасу. Це становило близько 60% усіх аналогічних капіталовкладень іноземців. Більшість коштів Бельгія витрачала на металургію та вугільну промисловість, машинобудування й транспортну інфраструктуру.
За період з 1895 р. по 1900 р. за рахунок іноземних інвестицій було збудовано 20 нових заводів. Успішна робота одних заводів надихала на відкриття інших. З’являлися підприємства залізорудної, кам’яновугільної, марганцевої, металургійної, хімічної, будівельної промисловості.
Напередодні Першої світової війни у 1914 р. в Донбасі діяло близько 1200 шахт. Фінансував вугільну промисловість переважно французький та бельгійський капітал.
Якщо кам’яновугільна промисловість працювала за рахунок іноземних капіталів приблизно на 70%, то металургія фінансувалася іноземними інвесторами майже на 100%. Металургійна промисловість Донбасу з 17 великими заводами повністю була створена європейцями, переважно бельгійцями, французами та англійцями.
Отже, наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст., завдяки іноземним інвестиціям, сформувався Подніпровський гірничо-промисловий район і його складові частини – Бахмутський, Горлівсько-Щербинівський, Юзівський та інші гірничі округи. Завдяки швидкому розвитку гірничої промисловості в Донбасі та залізорудної в Кривому Розі він швидко перетворився на найбільший вугільно-металургійний район Росії.
Ці промислові підприємства Донеччини, збудовані, перш за все, завдяки іноземним інвестиціям, стали фундаментом для здійснення подальшої соціалістичної індустріалізації в регіоні у 1930-х роках.