У російсько-українській війні, яка триває на наших очах, стріляють не лише снарядами. Сьогодні вбивають ідеями. Руйнують не тільки міста – знищують пам’ять, перекручують минуле, спалюють архіви, стирають мову. У цій війні історія України – не шкільний предмет і не сторінки підручника. Це ще один фронт. Невидимий, але вирішальний. Бо саме за допомогою історії формуються ідентичність, свідомість і майбутній вибір нації.
Як уже відомо усім на світі, у лютому 2022 року світ здригнувся вже від повномасштабного вторгнення росії в Україну (на відміну від гібридної атаки на український суверенітет у 2014 році). Але для тих, хто хоч трохи знає історію Східної Європи, це не було несподіванкою. Бо росія готувалася до цієї війни десятиліттями – і не тільки армією. Вона готувала ґрунт через пропаганду, через фальсифікацію історичних фактів, через тиражування міфів, які легітимізують агресію. Вона системно переконувала власне населення, що Україна – це “не справжня держава”, що українці – “частина великого російського народу”, а Київ – це “колиска російської державності”.
Ці наративи – не просто пропагандистські гасла. Це елементи зброї. Історичні міфи стали інструментами війни. Бо якщо переконати світ, що української ідентичності не існує, – тоді й анексія її територій буде виглядати не як злочин, а як «повернення свого».
Тому сьогодні українські історики, освітяни, журналісти і всі свідомі громадяни ведуть ще одну боротьбу: за правду. За право бути почутими. За те, щоб наш голос – не тільки емоційний, а й аргументований – було нарешті почуто у Вашингтоні, Брюсселі, Оттаві, Лондоні, Берліні, Парижі, Римі, Буенос-Айресі, Анкарі і всюди, де живе українська діаспора чи де Захід та його демократичні держави-партнери усе ще сприймають російські інтерпретації як “альтернативну думку”.
Ми живемо в час, коли сенси важать більше за факти. Бо факт можна перекрутити, вирвати з контексту, зманіпулювати. А сенс – це система координат. І саме в цьому сьогодні полягає боротьба: між правдою і брехнею, між свободою і імперією, між майбутнім і минулим.
Тож, давайте поглянемо на вже очевидну аксіому, що вже давно історія України – це не про вивчення дат і хрестоматійних біографій. Це про гідність. Це про свободу. Це про право бути собою. І чому від розуміння цього залежить не лише доля України, а й майбутнє всього демократичного світу.
Частина Перша
Минуле як зброя: як росія переписує “спільну історію”
Війна росії проти України – це не лише війна за території чи політичний вплив. Це війна за памʼять. За контроль над тим, що вважається «історично правильним». За право визначати, ким були ми, українці, ким є зараз – і ким маємо бути завтра. У цій війні танки й ракети доповнюються підручниками, телевізором і фейковими “історичними документами”. Минуле стало зброєю. І офіційний кремль давно навчився стріляти цією зброєю не менш болісно, ніж “Калібрами”.
У центрі цієї пропагандистської кампанії – ідея “спільної історії”, де Україна нібито ніколи не була окремим суб’єктом, а лише “молодшим братом” великої російської цивілізації. Цей міф опирається на навмисне викривлення фактів, виривання подій із контексту та систематичне знищення усього, що не вписується у “вєлікую русскую історію”.
Найяскравіший приклад цьому – спроба привласнити спадщину Київської Русі. Імперська ідеологія, починаючи з XVIII століття, цілеспрямовано будувала наратив, що «росія – це прямий спадкоємець Русі». Цей історичний фейк зʼявився не з давнини, а з рішень московських царів і синоду російської православної церкви, які під впливом грецьких книжників вигадали назву «росія» для москви лише в другій половині XVII століття. До того ж Русь була географічно, культурно й політично зовсім іншим утворенням, центром якого був Київ, а не болота навколо москви, які на той час лише починали заселяти угро-фінські племена.
Імперія потребувала легітимності – і вона вирішила вкрасти її в Києва. Цей міф росія активно експортує досі: “президент” путін особисто написав колонку, де назвав українців і росіян “одним народом”; російські підручники стверджують, що Україна виникла лише як результат “братньої допомоги”, а на державному телебаченні регулярно говорять про те, що “українці – це вигадка австрійського генштабу”.
Ще одна складова цієї “історичної війни” – спотворення подій ХХ століття, особливо Голодомору, Другої світової війни та радянських репресій. Зокрема, Голодомор 1932–1933 років, який українці та більшість цивілізованого світу визнають геноцидом, росія досі заперечує, називаючи його “спільною трагедією народів СРСР” – попри очевидні факти централізованого вилучення продовольства саме в Україні та блокування будь-якої допомоги. Це не просто фальсифікація – це спроба стерти памʼять про мільйони вбитих голодом українців.
У російській версії історії Друга світова війна – це “велика вітчизняна”, де СРСР – герой і визволитель, а всі інші – зрадники або “нацисти”. Про пакт Молотова-Ріббентропа там не згадують. Як і про знищення польських офіцерів у Катині – теж. Про депортації кримських татар, нищення української інтелігенції, масові розстріли НКВД – взагалі мовчать. Усе, що суперечить образу “великої перемоги” і героїчного СРСР, просто вирізають.
Це не випадковість. Це системна політика. І в XXI столітті вона перетворилася на ідеологічну основу для вторгнення: знецінення історії України стало підготовкою до знецінення її державності. Якщо не було України як субʼєкта – значить, немає й права на незалежність. Якщо не було окремої культури – значить, усе українське можна заборонити. Якщо не було мови – значить, вона зайва. І цей механізм буквального знищення сенсів працює не перше століття.
Але правда – на нашому боці. Історія України не починається в 1991 році, не в радянських кабінетах і не на сторінках імперських підручників. Вона починається з унікальної археологічної культури Трипілля, з античних міст на Чорному морі, зі скіфських курганів, із середньовічного Києва, з козацької держави, з боротьби УНР, з героїв Крут, із підпілля УПА, з шістдесятників, з Майдану. Вона не «молодша» за російську, а якраз навпаки. І вона інша. Своя.
І саме тому її так бояться ті, хто звик жити брехнею. Бо правда – це не лише памʼять. Це зброя. І ми навчились нею користуватися. А ті, хто ще не навчився обов’язково це зробить, бо вороття вже немає.
Україна як інша модель майбутнього: чому свобода так дратує імперію
Коли ми говоримо про війну росії проти України, ми не можемо розглядати її лише як конфлікт за території чи ресурси. Це – війна світоглядів. Війна між двома радикально різними уявленнями про те, яким має бути майбутнє. І Україна в цьому протистоянні постає не як уламок російської імперії, а як альтернатива їй. Альтернатива, яка дратує, лякає й деморалізує імперію саме тим, що показує: можна жити інакше. Можна будувати державу не на брехні, страху й силі, а на гідності, свободі та повазі до людини.
І, саме тому це, напевно, головна причина ненависті кремля до України. росія, яка десятиліттями (а насправді – століттями) вибудовує свій наратив навколо ідеї “особливої цивілізації”, де якийсь антилюдський порядок важливіший за свободу людини, де держава домінує над громадянином, а “правда” – це те, що зручно владі, відчуває смертельну загрозу в самому факті української свободи.
Бо українська ідентичність, незважаючи на всі спроби знищити її впродовж століть, вижила. І не просто вижила, а змогла запропонувати модель держави, де суспільство важливіше за чиновника, де армію підтримують не тому, що бояться, а тому, що довіряють, де на вулицях дзвінко звучить справжня мова, а не ритуальна.
Україна – це країна Майдану. І не одного. Це держава, де громадяни здатні сказати “ні” владі, яка зраджує їхні цінності. Державаа, де навіть в умовах війни люди продовжують обговорювати реформи, дискутувати про мораль, а не вклонятися царю. І у цьому – головна різниця між українцями та представниками путінського режиму..
Як відомо, імперії завжди бояться прикладу, який руйнує їхню монополію на уявлення про норму. До прикладу, у XVIII столітті Французька революція злякала монархії Європи більше, ніж будь-яка армія, у ХХ столітті падіння Берлінської стіни викликало смертельну паніку в комуністичних режимах, а у ХХІ столітті Україна стала таким прикладом для Росії.
Бо якщо Україна зможе бути вільною, демократичною, європейською, відкритою – то чому ж тоді буде з росією? І це питання – найстрашніше для путінського режиму. Воно ставить під сумнів саму легітимність російського авторитаризму. Якщо українці можуть жити без вождя – то чому росіянам нав’язують диктатора?
Тому Україну треба або знищити, або зламати. Показати, що її шлях – провальний. Довести, що свобода – це хаос, що демократія – це слабкість, що мова, культура й національна гідність – це “нацизм”. І що майбутнє – тільки там, де є “сильна рука” і “вічний президент”.
Україна як така заперечує всю цю брехню. Самим своїм існуванням. І саме тому модерна російська імперія намагається переконати світ, що українців не існує, що це “той самий народ”, що вся різниця – це “неправильна інтерпретація історії” чи “зовнішнє втручання Заходу”.
Але десятки мільйонів українців, які воюють, волонтерять, працюють, навчають дітей, платять податки, говорять правду – доводять інше. Вони доводять, що майбутнє – можливе. Що свобода – не привілей, а цінність, за яку варто боротись. Що історія – це не лише про минуле, а про вибір. Про те, ким ми хочемо бути завтра.
І цей вибір – не лише український. Це виклик для всього світу. Для Заходу. Для Сполучених Штатів Америки. Бо якщо свободу можна вбити ракетами, то чого вона варта? Якщо правда беззахисна перед брехнею, то що тоді правда?
Саме тому Україна – не просто жертва агресії. Вона – форпост. Вона – тест для всіх, хто вірить у свободу. І від відповіді на цей тест залежить, яким буде XXI століття: століттям імперій і диктатур, чи століттям гідності, права й людяності.
Вкрадені сенси: від Русі до радянської доби
Як вже відомо, війна росії проти України – це не лише боротьба за території чи ресурси. Це – війна за сенси, за пам’ять, за те, хто має право розповідати історію. росія десятиліттями, а насправді століттями, крала в України не лише людей і землі, а й історичну суб’єктність. Вона привласнювала минуле, затирала імена, замовчувала трагедії, перекручувала факти – і видавала це за “спільну спадщину”. Внаслідок цього мільйони людей на Заході сьогодні досі вірять у міфи про “один народ”, “одну історію”, “один язик” чи “братні народи”.
Але правда – інша. Історія України – це окрема, самодостатня, надзвичайно глибока і трагічна дорога. Вона має свої витоки, свої повороти, своїх героїв і свої рани. І цю дорогу російська імперія – спочатку царська, потім радянська, а тепер путінська – весь час намагалася або перекрити, або загарбати.
Тому, давайте пройдемося кількома точками, які москва системно викривляла – від часів Київської Русі до Другої світової війни. І ми подивимося, чому ці історичні події були (і залишаються) небезпечними для останньої російської імперії, і як їхнє повернення до правдивого прочитання змінює не тільки українське минуле, а й наше спільне майбутнє.
Мова йтиме не лише про факти, а й про сенси. Бо саме вони, врешті, і є сьогодні надваживим полем битви.
Київська Русь: чому “спільне коріння” – це міф
Одним із головних міфів, який російська пропаганда як мінімум десятиліттями експортувала на Захід, є твердження про “спільне коріння” українського й російського народів у Київській Русі. Мовляв, росія – “правонаступниця” цієї надмогутньої середньовічної держави, а отже, Київ – це духовна колиска не лише України, а й “всіх слов’янських народів”. Цей міф дуже зручний, бо якраз він і дозволяє москві претендувати на історичну легітимність у контролі над Україною. Але правда полягає в іншому: Київська Русь – це не “колиска трьох братніх народів”, а незалежна східноєвропейська держава, яка виникла задовго до появи самої москви саме на теренах сучасної України.
Київська Русь постала в IX столітті з центром у Києві – сучасній столиці України. Саме тут Володимир Великий у 988 році охрестив Русь, саме тут формувалися правові й адміністративні традиції, що стали основою державності. москва ж з’явилася на історичній мапі лише за кілька століть спочатку як один із численних васальних уділів, а потім взагалі стала васалом монгольських Чингізидів. Тож, жодного прямого політичного чи адміністративного спадкоємства між Києвом і москвою не було ніколи.
росія привласнила спадщину Русі значно пізніше – коли московські царі почали шукати легітимацію своєї влади. Зокрема, у XVI столітті москва проголосила себе “Третім Римом” і оголосила Київську Русь “своїм” минулим. Після приєднання частини українських земель до російської імперії міф про “єдину руську історію” став офіційною ідеологією, яку пізніше підхопив і радянський союз. У підручниках, музеях і фільмах Русь перетворювали на “передісторію Росії”, стираючи українську приналежність до цієї спадщини.
Однак насправді культурна, мовна та політична спадщина Русі набагато ближча до сучасної України, ніж до росії. Мова Русі мала більше спільного з українською; київські літописи, звичаєве право, архітектура – усе це продовжувалося й розвивалося на українських землях, тоді як москва будувала іншу модель – деспотичну, ізоляціоністську, авторитарну.
Сенс цього міфу – не у правді, а в контролі. Привласнюючи Русь, росія намагається стерти історичні межі між собою та Україною, підмінити історію геополітикою, а ідентичність – імперською лояльністю. Та правда все одно пробивається. І кожна зруйнована табличка з написом “один народ” – це ще один крок до визволення від історичного полону.
Тож, у якості аксіоми констатуємо, що Київ – це серце України. І Русь – це також Україна. Не Москва. І ніколи нею не була!
Гетьман Мазепа: від зради до героїзму
Для західного читача ім’я гетьмана Івана Мазепи найчастіше асоціюється з міфом про “зраду царя Петра” або з образами з поем Байрона і музики Ліста. Проте за цією історією ховається дещо значно глибше – боротьба українського народу за свободу, гідність і свою державу. Щоб зрозуміти роль самого гетьмана Мазепи, варто зробити кілька кроків назад – у добу, коли українці після століть розділеності й іноземного панування знову заявили про себе як про окремий і політично активний народ.
Тож, після занепаду Київської Русі внаслідок численних проблем як внутрішнього так і зовнішнього характеру, а також падіння останньої руської державності – Руського королівства (Галицько-Волинської держави) в XIV столітті – українські землі поступово потрапили під владу сусідніх держав: Польщі, Угорщини, Литви, Молдови, Кримського ханства, а пізніше – московії. Однак пам’ять про свою державність, мову, віру і права зберігалася в українському народі протягом століть. І у XV–XVI століттях на півдні українських земель з’являється новий і унікальний феномен того часу – запорозьке козацтво. Самоврядне, озброєне і організоване військово-політичне братство, яке поступово перетворилося не лише на військову силу, а й на втілення національної ідеї свободи.
І, вже у середині XVII століття козацтво як еліта суспільства очолило грандіозне повстання проти польського панування. Так, у 1648 році демократично обраний гетьман Богдан Хмельницький розпочав національно-визвольну війну українського народу, яка завершується утворенням відомої усім Гетьманщини – української козацької держави під офіційною назвою Військо Запорозьке. Таким чином, вперше за кілька століть українці відновили свою державність, засновану на виборності керівництва, правовій традиції та власному війську.
Що цікаво, цей всенародний рух за незалежність багато в чому нагадував американську війну за незалежність, що відбулася понад століття по тому. І Богдан Хмельницький, і Джордж Вашингтон вели боротьбу за свободу свого народу, проти колоніального гніту і за право самостійно визначати свою долю. Обидві війни виникли з потреби захистити права громадян, релігійну свободу і землю від експлуатації імперіями – польською у випадку України та англійською у випадку США. В обох випадках народні лідери змушені були шукати зовнішніх союзників, зі змінним успіхом, і боротися не тільки з регулярними арміями ворога, а й з внутрішніми розколами та зрадами. Цей паралельний історичний досвід має робити українську боротьбу за незалежність більш зрозумілою для західного читача і створює моральний міст між двома націями.
Проте, фактично одразу після смерті гетьмана Хмельницького у 1657 році почався тривалий період політичної нестабільності й боротьби за владу, відомий як Руїна. москва, яка спочатку була лише військовим союзником, дедалі більше втручалася у внутрішні справи Гетьманщини. Українська державність поступово звужувалася, а її очільників усе частіше змінювали або вбивали за наказом царя. Саме в цей складний час на чолі Гетьманщини у 1687 році і став Іван Мазепа – дуже добре освічений, амбітний і політично досвідчений державний діяч.
Гетьман Мазепа намагався лавірувати між інтересами московії, Польщі, Криму й Османської імперії, прагнучи зберегти автономію України. Він розбудовував інфраструктуру, підтримував православну церкву, засновував школи, академії та друкарні. Його правління – це доба барокового піднесення української культури. Проте московська влада дедалі більше ігнорувала козацькі права і втручалася у всі сфери життя. Особливо це стало відчутно за царювання деспотичного петра І, який прагнув централізувати і русифікувати всі підвладні йому території.
Саме тому, розуміючи фатальність подальшого перебування України під такою тиранією, у 1708 році, під час Північної війни між московією та Швецією, Іван Мазепа ухвалив доленосне рішення – перейти на бік шведського короля Карла XII. Це не було раптовою зрадою, як стверджувала московська пропаганда, а продуманою спробою здобути реальну незалежність для України в союзі з європейською державою. Гетьман Мазепа розумів, що перемога петра у цій війні означатиме кінець української автономії. Його рішення підтримала частина козацької старшини та духовенства, однак через зраду петро І дізнався про плани Мазепи і завдав нищівного удару Україні (і не тільки військового). До всього цього, у 1709 році спільні українсько-шведські війська зазнали катастрофічної поразки під Полтавою. І Мазепа змушений був тікати до тогочасної Молдови, де згодом і помер.
Історія Мазепи – це історія лідера, який випередив свій час. Він розумів, що виживання українського народу можливе лише за умов свободи і європейської інтеграції. Його рішення, хоча й не привели до негайної незалежності, стали символом нескореності. Недарма саме за Мазепу росія прокляла українську церкву, а його ім’я довгий час було заборонене. Сучасна Україна повертає Мазепі належне місце в історії – як борцеві за державу, який не побоявся кинути виклик імперії.
Таким чином, образ гетьмана Мазепи сьогодні – це не образ зрадника, а державника, який, подібно до американських отців-засновників, обрав шлях незалежності попри великі ризики. І в цьому – головний сенс його героїзму.
Голодомор: геноцид, який москва заперечує
Термін “Голодомор” складається з двох слів – “голод” і “мор” (масова смерть).
Для розуміння трагедії Голодомору 1932–1933 років варто поглянути на попередні події. Це був не перший голод, що охопив українські землі у ХХ столітті. Вже у 1921–1923 роках більшовицька влада, яка на той момент встановила контроль над Україною, вилучала зерно, худобу та продукти у селян для потреб Червоної армії та російських міст. У результаті понад мільйон українців померли від голоду, хоча на півночі росії організовували допомогу голодуючим, а в Україні – ні. москва тоді вже трактувала український хліб як ресурс для імперії, а українських селян – як підвладних і небезпечних.
У 1930-х роках сталінський режим розпочав масштабну політику примусової колективізації. Селянам заборонили мати власну землю, худобу, інструменти – усе передавалося до колгоспів, контрольованих державою. Тих, хто опирався, називали “куркулями” (заможними селянами) й масово арештовували, депортували, ув’язнювали або розстрілювали. Усі спротиви – навіть спалення майна чи забій худоби – трактували як “контрреволюційну діяльність”. Ця кампанія колективізації була частиною ширшого сталінського плану індустріалізації: українське зерно мало годувати робітників у москві, ленінграді та забезпечувати експорт для закупівлі техніки на Заході.
У 1932 році ситуація на українських землях стала катастрофічною. москвою були встановлені нереальні хлібозаготівельні плани – забирали не лише надлишки, а й останнє зерно, картоплю, квасолю, корів, курей. За приховування їжі чи збирання колосків на полі – страчували або ув’язнювали на 10 років. В Україні було створено «чорні дошки» – списки сіл, де мешканцям забороняли торгувати, виїжджати чи отримувати будь-яку допомогу. Керівництво срср навмисно ізолювало Україну, перекрило транспорт, залізницю, кордони між областями. Люди вмирали сім’ями, селами, районами. Кількість жертв Голодомору, за оцінками українських істориків, перевищує 4 мільйони осіб (від 3 до 7 мільйонів українців). Це був штучний, навмисно організований голод.
Історики й правозахисники наголошують: це не просто трагедія, це акт геноциду. Сталінський режим мав на меті зламати хребет українській нації, знищити село як носія української ідентичності, культури, мови. Режим боявся українського відродження – інтелігенції, що творила національну літературу, театри, школи; селян, які хотіли господарювати самі; патріотичних студентів, письменників, учителів, священиків. У цей самий період розпочалась і “Розстріляне Відродження” – знищення цвіту української культури.
У Західному світі тоді мало хто знав правду. радянський союз заперечував факт голоду, відмовлявся від допомоги іноземних організацій, а деякі західні журналісти свідомо повторювали радянську пропаганду, за що пізніше зазнали гострої критики. Сьогодні понад 30 країн світу визнали Голодомор актом геноциду. А москва – досі його заперечує. Сучасна росія не лише не кається, а й повторює імперські методи: блокада зерна в українських портах, знищення елеваторів, руйнування сільського господарства на окупованих територіях – це не просто воєнні злочини, це продовження тієї самої імперської логіки.
Голодомор – це не лише історія про жах. Це історія про те, як багато українці готові заплатити за право бути вільними, говорити своєю мовою, жити на своїй землі й самостійно вирішувати своє майбутнє. Історія, яку має знати весь світ.
УПА і Друга світова: війна за виживання
Історія українського визвольного руху в період Другої світової війни – одна з найбільш перекручених, демонізованих і водночас героїчних сторінок минулого, яку москва прагнула знищити не лише фізично, але й символічно. Українська повстанська армія (УПА), що постала як військово-політичне продовження боротьби за незалежність, вела партизанську війну в умовах подвійної – а часто і потрійної – окупації, і в цьому аспекті її досвід можна порівнювати з іншими визвольними рухами Європи.
Схожість УПА з європейськими рухами опору виявляється насамперед у мотивації – боротьбі за свободу своєї нації та спротиві тоталітарним режимам. Французькі маої, югославські четники та партизани Тіто, польська Армія Крайова, італійські партизани-комуністи – всі вони виступали проти нацистської Німеччини, борючись за звільнення своєї землі. УПА ж, поряд з боротьбою проти нацистської окупації, водночас вела війну проти радянського імперіалізму, який відновлював свою владу в Україні після 1943 року, і проти польських військових формувань, що намагалися відновити контроль над західноукраїнськими землями.
Це тривимірне поле боротьби – проти нацистів, більшовиків і польського підпілля – робило ситуацію українського визвольного руху значно складнішою, ніж у більшості інших країн. Наприклад, у Франції після звільнення партизани автоматично були визнані героями, а в Югославії – стали основою нової влади. Натомість в Україні ті, хто воював за незалежність, були оголошені “зрадниками”, “бандитами”, “фашистськими прислужниками” – кремлівські наративи, які й досі живлять дезінформаційні кампанії Москви в Європі.
УПА, як і Армія Крайова, прагнула не просто вигнати окупантів, а створити власну державу. Але на відміну від Польщі, яка мала підтримку західних союзників, український рух був ізольований, приречений боротися сам на сам із двома тоталітарними гігантами. Більше того, у західному сприйнятті УПА часто потрапляла в ідеологічну пастку холодної війни, де її або прирівнювали до “антикомуністичних націоналістів” (що зручно використовували американські аналітики), або ж демонізували як “нацистських колаборантів” (що просувала радянська пропаганда). Ці спрощення не дозволяли побачити справжню суть боротьби УПА – як війни за виживання українського народу, його мови, культури, віри та права на майбутнє.
Водночас, УПА вирізнялася своєю структурованістю, дисципліною, ідеологічною програмою та масштабами дій. У 1944–1946 роках вона фактично контролювала значну частину Західної України, мала власну розвідку, медичну службу, школи, підпільну адміністрацію, суди й навіть свої гроші. Вона мобілізувала десятки тисяч бійців і мала широкий мережевий тил серед мирного населення. Такої організації не мала жодна інша партизанська структура в Європі.
Не менш унікальним був і характер боротьби – тривалий, запеклий, без жодної зовнішньої підтримки. Бої проти НКВС, чекістських спецгруп, каральних дивізій тривали ще багато років після закінчення війни. Останній документально зафіксований бій УПА відбувся у 1960 році, а останній учасник – Василь Кук – дожив до Незалежності й помер у 2007 році. Це була не просто війна, це була духовна естафета: боротьба за державність, яку УПА передала наступним поколінням.
Зрозуміти УПА – означає зрозуміти, що таке українська боротьба. Це не просто опір. Це боротьба за власне право бути. У час, коли весь світ виборював свободу від Гітлера, українці намагалися визволитися і від Сталіна. І хоча офіційні підручники довго мовчали про цей подвиг, сьогодні ми маємо шанс розповісти його – чесно, гідно, і без цензури.
Як і інші рухи опору Європи, УПА була частиною великої драми ХХ століття – драми народів, які виборювали себе. Але саме український досвід – найбільш драматичний, найбільш самотній і водночас найбільш пророчий. Бо те, за що воювали хлопці й дівчата УПА в 1940-х, – незалежність України – здійснилося лише через півстоліття. І їхня тінь — це не тінь минулого, а світло, яке веде нас і сьогодні.
Юрій Копинець – магістр історії, кандидат політичних наук (PhD). Багато років працював як викладач університету. Також працював як журналіст у кількох українських друкованих та інтернет-виданнях. Лектор авторських курсів з популяризації історії України та окремих маловідомих фактів з української історії. Популяризатор історії України серед діаспори.