Під час першого обстрілу по Красилову я довідався, що діє протокол, який забороняє виїзд швидкої допомоги, пожежно-рятувальної служби та всіх структур до закінчення тривоги для уникнення жертв у разі повторних обстрілів.
Саме тоді я запропонував міській голові створити групу, яка складатиметься з демобілізованих військових. Вони на волонтерських засадах здійснювали б виїзди в зони обстрілів для надання допомоги пораненим, оскільки мають такий досвід в бойових умовах.
В цю групу також ввійшла моя сестра Козачук Ганна, з позивним Піночет.
Цієї ночі перший приліт шахеда розбудив мене та її одночасно, хоча живемо ми в різних кутках міста. Після другого прильоту шахеда вона набрала мене через WhatsApp та повідомила, що бачить ймовірне місце вибуху. Я зібрався та виїхав. Ми кружляли навколо того місця, але потрапити ближче не було жодної можливості. Не виявивши постраждалих, ми об’їхали район ураження навколо. Знаходили охоронців різних закладів і просили їх ховатись в укриття, бо була ймовірність повторного удару. Адже це могла бути спроба виснаження нашої системи ППО перед балістичним ударом.
В певний момент працівники поліції, що були поруч з нами, почули звук шахеда. Він пролетів над нами, звуку вибуху майже не було чутно. Ми з’їздили до швидкої, щоб дізнатись, чи не надходило повідомлень про поранених, після чого вирішили повернутись по домівках. Щойно я зайшов у дім, почув вибух. А згодом ще і ще.
Через 30 секунд після останнього вибуху зателефонувала через WhatsApp сестра і повідомила, що вибухом пошкодило її будинок. Саме це повідомлення я передав в групу і закликав військових під’їхати до Піночет, щоб допомогти.
_______________________________________
У цей час Піночет:
“Я повернулась додому близько третьої ночі. Перед тим як іти у свою кімнату ще вирішила вийти на ґанок, спати не хотілось. В якусь мить у небі почали зʼявлятися вогняні кулі, великі, як буцім хтось розкидає величезні сигнальні вогні. В момент, коли я зрозуміла, що вони летять прямо на мене, я кинулась в будинок до дитини. Небо почало горіти. Вибухова хвиля була такої сили, що здавалося, будинок розлітається. Скло, шматки дверей… Повітря збивало мене з ніг. Добравшись до кімнати малого, я згорнула його з ковдрою під себе. Я накрила його собою. Здавалося, наступний вибух буде останнім. Тоді, в один момент, я зірвалася з малим з ліжка і побігла до підвалу. Це був єдиний шанс врятуватися.
Коли дитина була в безпеці, я вхопила медичний рюкзак і вибігла з двору. Стояла приголомшлива тиша, наповнена їдким димом. Я йшла на той дим. Дорогою гукала в кожен двір, чи потрібна допомога, чи є поранені. Переді мною відкрилась картина Армагедону. Поламані стовпи з обвислими дротами, все всипано цеглинами, склом, уламками досок, що горіли, знесені будинки і гробова тиша. З одного будинку почувся страшний крик жінки, яка кликала на допомогу. Я пішла на той крик. Щоб добратися до неї, доводилося карабкатися горами уламків в темряві, уникаючи обірваних електродротів. В тій купі каміння, в яке перетворився будинок, здається, були поранені усі. Людей було декілька і всі закривавлені. Хтось ходив, хтось натужно кричав, хтось лежав серед каміння, але мене зразу потягнули до молодої дівчини… З першого погляду було зрозуміло, що в неї надто важкий стан, але вона дихала і я почала надавати їй допомогу. Я мала з собою турнікети, бандажі, тож почала їх накладати. Але її терміново потрібно було евакуювати. І в цей момент в це розвалля пробрався мій брат.”
_______________________________________
Коли я добрався до житла Піночет, з підвалу гукав її внук. Він повідомив, що бабуся пішла до сусідів на допомогу. Але де вона? Кому тут потрібна допомога? Я би так і блукав серед всіх тих понівечених будинків, якби з одного з них не доносився сильний крик. Обабіч стояло авто, яке палало і періодично вибухало, виплескуючи розжарене мастило і металеві деталі на дорогу. Скрізь були розкидані частини стріх, з яких стирчали цвяхи. Все було покрито розбитим склом.
В будинку, з якого доносився крик, я знайшов Піночет, яка надавала допомогу пораненій. Одразу стало помітно, що дівчина у важкому стані. Піночет сказала, що вже зупинила кровотечу турнікетом і що поранену потрібно терміново завезти до лікарні, бо її стан критичний. Разом з чоловіком, який був поруч, і ще кількома чоловіками, які вибігли на вулицю, ми винесли дівчину через вікно назовні і швидко помістили до мого авто. Піночет залишилась допомагати іншим пораненим.
Палаючий автомобіль освітив дорогу і стало помітно, що чоловік, який несе передній край простирадла з пораненою, – босий. Він босоніж біг по асфальту, який розпікся від мастила і розжарених уламків авто, по цвяхам і склу. Але не спинявся і не скаржився.
Після того, як ми доставили до лікарні дівчину і цього чоловіка, я повернувся на місце події і виявив там вже швидку та пожежно-рятувальну службу. Всіх інших поранених вже винесли з будівель і доставили до карети швидкої. Та я не бачив ще однієї жінки, яку помітив, ще коли ніс дівчину. Тому я забіг у будинок і виявив її там лежачою. Підлога вже на пів метра була вкрита уламками, цеглою та склом. Одразу поруч були поліцейські, пожежники, прості перехожі… Неможливо було зрозуміти, хто є хто, але щоб врятувати життя цій жінці старшого віку всі працювали швидко та злагоджено.
Коли карети швидкої забрали усіх поранених, ми ходили вздовж будинків і запитували у людей, які виходили назовні, чи треба їм якось допомогти. Один чоловік гучно покликав нас:
– У вас все добре? Допомога потрібна?
Це було досить дивно, бо зазвичай це ми пропонували допомогу. Ці його слова змусили нас звернути на нього увагу. Я повернувся в його бік. Чоловік дивився крізь розбитий простір від вікна свого будинку. Я помітив, що у його будинку вибухом зняло дах, і там вже розгорається пожежа. Він її не бачить, бо вогонь над ним і з вікна його не видно. Ми одразу гукнули пожежників і ті оперативно загасили пожежу на самому її початку.
Що вчить нас ця ніч?
Сьогодні я побачив, що найбільше допомоги в перші хвилини після трагедії приходить саме від сусідів і простих перехожих. Вони з’являються на місці вже за мить.
Дуже важливо, про що прошу всіх через цей допис: якщо ви або поруч з вами поранені – кричіть. Кричіть гучно. Знайте, вас вже шукають! Допоможіть себе знайти!
Ця ніч говорить не тільки про жах війни.
Вона говорить про нас. Про те, якими ми є людьми. Про те, що ми готові бігти босоніж по розпеченій, гострій поверхні за скла і цвяхів, аби допомогти врятувати життя. Що в разі небезпеки ми об’єднуємось і немає більше різниці, це пожежник, поліцейський, медик чи простий перехожий. Ми всі разом. Що ми вміємо піклуватись один про одного і цікавитися зовсім незнайомими людьми, “чи не потрібна їм випадково наша допомога”.
Я дуже вдячний усім, хто сьогодні вночі за обов’язком своєї служби зробив все і навіть більше – приїхав під час тривоги, виконував не свою роботу, робив все, що тільки було потрібно тут і зараз! Всім простим перехожим, які шукали, виносили поранених, допомагали! Всім, хто прибув пізніше і просто покривали всі пошкоджені стріхи целофаном і водонепроникаючими плівками. Всім, хто підтримував, приносив гарячі напої, генератор, хто розчищав дороги, хто прийшов просто з рукою допомоги. Сьогодні я захоплений гордістю, що я живу в цьому місті посеред усіх вас!
Джерело www.facebook.com