У Львові є бібліотека, названа іменем видатного українця. І львів’яни точно знають, про якого генія йде мова. Це Василь Семенович Стефаник. Цього року 154 роки з дня його народження.
Він народився 14 травня у селі Русів на Івано-Франківщині. Хлопчик ріс в сім’ї, яка не шкодувала грошей на його освіту. Навчання почалося ще з пісень і казок, які розповідали і співали Василеві батькові наймити, коли він допомагав їм пасти вівці.
А далі була початкова школа в Русові, потім в Снятині, і саме там Василько зазнав насмішок і бійок, хоч вдома хлопця ніколи не наказували фізично. Колись письменник напише про цю школу: «Не одну сльозу срібним рукавом обтирав». Несолодко було і далі. Над Василем глузували. Одного разу вчитель наказав хлопчикові написати речення на дошці якнайшвидше. Василько потягнувся і піднялася сорочечка, а під нею нічого не було, на відміну від панських дітей. Весь клас реготав і тупав ногами. Потрясіння було дуже великим. Батько таки купив йому панський костюм, але Василь не міг його носити, бо запах сукна щоразу нагадував йому про ганьбу коло дошки. Хлопець старався бути непомітним в класі, а потім сам про це писав так: «Я чув свою підлість за тихий хід, і кров моя діточа з серця капала».
Навчаючись у Коломийській гімназії, Стефаник у 1886 році з найближчими друзями організував читальню, а в кінці року гімназисти прийняли Василя до таємного гуртка. Юний Стефаник сміливо взявся за агітаційну пропаганду. Він читав заборонену літературу, дружив з тими, хто міг стати для Василя путівкою у в’язницю. Але писав, багато писав. Першою публікацією Стефаника стала стаття в журналі «Народ» – «Жолудки наших робітних людей і читальні», підписана псевдонімом Василь Семенів. Його погляди перелякали місцеву владу. Стефаника та інших неугодних виключили з гімназії.
Продовжувати навчання Василь поїхав у Дрогобицьку гімназію, а в Дрогобичі він познайомився з Франком, і дружба між ними утвердилася на довгі роки. Далі була тяжка хвороба сестри і матері, і саме тому Василь вирішує піти в медицину, аби рятувати рідних. Та мама таки згасла, а батько женився вдруге. Цього Стефаник йому не пробачив. Кілька разів Василя арештовували, так би мовити, за політику.
Блацькава історія, коли в голодні часи Стефаник приїхав до Львова отримати пенсію. Консул пожалівся йому, що польські газети розпочали поширювати інформацію про голод в Україні і попросив, аби Стефаник написав спростування, але Стефаник відмовився. Відтоді письменник був позбавлений персональної пенсії. Дізнавшись про це, митрополит Андрей Шептицький назначив йому точно таку ж пенсію. Стефаник попросив касира, аби той видав йому назначену суму дрібними монетами. Касир це зробив. З великою торбою копійок письменник прийшов і роздав всю свою пенсію до єдиного гроша бідним і попросив молитися за упокій душ жертв Голодомору в Україні 1932-1933 років. Український геній Василь Стефаник належить до тих, про кого ми кажемо «наші».
Матеріали надані радіо «Львівська хвиля», автор проєкту «Наші» – Віра Пузенко.