Підполковник Роман Зуй: Коли росіяни відмовились здатися, я їх просто розстріляв з танка

Одним з ключових моментів під час оборони Харкова в лютому 2022-го був бій з групою російських спецпризначенців, які прорвалися до центру міста. Про подробиці тієї події наш кореспондент дізнався в танкіста, який поставив вогняну крапку у згаданому бою.

«Місцеві жителі всіляко намагалися блокувати колони, роззброювати росіян»

Вранці 27 лютого 2022 року на штурм Харкова вирушили росіяни 2-ї окремої гвардійської бригади спеціального призначення (2 ОБрСПН).

За початковим планом росіян, у штурмі Харкова мали брати участь сили 2-ї ОБРСПН, 25-ї окремої гвардійської мотострілецької бригади (25 ОМСБр) та частини Росгвардії.

Однак ні мотострільці, ні росгвардійці до самого міста так і не дійшли — їхні колони потрапили під обстріл наших військ ще на підході до Харкова і частково були знищені, решта просто зупинились.

Це відразу поламало плани ворога, але російські спецпризначенці продовжили діяти згідно з планом і почали заходити на харківські вулиці поодинці, силами до двох рот.

росіяни проривалися в Харків з боку Дергачів, Малої Данилівки дорогою, яка веде до центру міста.

Вже в самому місті харківці «люб’язно» зустріли незваних гостей — місцеві жителі, найчастіше без будь-яких відзнак, всіляко намагалися блокувати колони, роззброювати росіян і перекривати маршрути руху за допомогою покришок. російські військові у своїх «Тиграх» кружляли незнайомими вулицями, періодично потрапляючи під обстріл із дахів будинків.

Нарешті група з чотирьох «Тигрів» пройшла вулицею Сидора Ковпака, потім Шевченка, і близько 8:30 вийшла в районі тепер уже добре відомої школи № 134. Противника наздогнали українські військові і підбили останню машину. Колона остаточно зупинилася, росіяни почали відстрілюватися.

І під шквалом вогню, забравши речі з машин, вони відходили до школи, де організували оборону, сподіваючись на підхід своїх основних сил.

Тим часом українські бійці, захопивши кинуті в «Тиграх» рації, почали прослуховувати перемовини росіян і навіть намагалися вийти на зв’язок із позивним, що звучав в ефірі. Але росіяни розгадали цю нехитру радіогру, і зникли з ефіру.

До школи оперативно підтягнулись наші підрозділи: БТР-4Е з окремої механізованої бригади і інші сили що захищали Харків.

Відхиливши пропозицію скласти зброю, росіяни почали відчайдушно відстрілюватись.

БТР-4Е був спалений росіянами з гранатомета РПГ-30.

Після цього, уже надвечір, стало ясно, що панькатись із ворогом — марна річ.

Роман Зуй, тоді ще капітан, командир танкового батальйону з бригади, отримав наказ знищити ворога та висунувся до школи на танку.

Роман замислився — як знайти коротку дорогу? Тоді його побратим Костянтин своєю цивільною машиною поїхав попереду танка і вивів на позицію.

— росіяни в школі діяли професійно. Злагодження в них було дуже хороше. Схоже, що вони не вперше були на війні. Зі слів полонених, у школі було їх близько тридцяти. Вони мали гранатомети, автомати, нові протигази.

Стільки озброєння, що вони могли проводити бойові дії в будь-яких умовах. І взагалі, стільки зброї мали, ніби в школі був схрон, і вони про це знали, — продовжує розповідь Роман.

За чотири години бою росіяни зрозуміли, що живими зі школи їх не випустять, і почали викликати вогонь артилерії на себе. Вони дійсно були готові пожертвувати собою, аби тільки вдалося знищити українські підрозділи.

«Коли вони падали, поки летіли — по них ми вели вогонь»

Штурмуючи школу, українським військовим вдалося відтіснити росіян на найвищий поверх.

— Вони тримали кожен поверх по кілька годин. Врешті-решт ми їх відтіснили на горище. Там було нелегко, бо вхід один. Тільки підходиш — вони кидають гранату.

Зайвих пострілів не робили. Так можна було б вибивати їх звідти кілька діб. Їм кричали «Здавайтеся!», але відповідь була: «Хохлам тут никто сдаваться не будет!» — розповідає Роман.

Ну що ж, росіяни зробили свій вибір, коли зазіхнули на українську землю. Якщо ворог не здається, його знищують.

— Після наших втрат я вже припинив з ними гратися. Мені не хотілося їх брати в полон. Вони стали просто ворогом, мішенню… Коли росіяни відмовились здатися, я їх просто розстріляв з танка, — згадує Роман.

Через певний час деякі росіяни почали вистрибувати з вікон, їх розстрілювали.

— Якщо ти вже стрибаєш, то вже стрибай без автомата, — пояснює Роман те, чому росіян не намагалися брати в полон, і додає:  — Коли вони падали, поки летіли — по них ми вели вогонь.

Танкіст каже, що в школі на той момент залишилося приблизно сім живих росіян.

— Вони вилізли на дах, стали ланцюжком і дивилися, куди краще стрибнути. По них відкрили вогонь, і вони посипалися, як пташки з дротів, — пригадує військовий.

Вранці біля школи знайдуть одного пораненого росіянина. Його заберуть у полон.

Після цього бою спроби штурму міста припинилися.

«Я визирнув з люка, щоб зрозуміти, в чому справа. Якраз у цей момент біля нас розірвався снаряд»

…Роман мовчить.

— А далі… далі була війна. В одному з боїв під Малою Роганню мене важко поранило. Ми прикривали мотопіхоту, знищили декілька російських бойових машин. Мій танк, маневруючи, рухався заднім ходом і на щось наїхав.

Я визирнув з люка, щоб зрозуміти, у чому справа. Якраз у цей момент біля нас розірвався снаряд. Мені майже повністю відірвало руку — трималася лише на шкірі, осколок розрізав обличчя від вуха до підборіддя, пошкодивши кістку щелепи, око, вибив десять зубів.

Харківським лікарям вдалось врятувати руку. У ній відновився кровообіг, але пізніше втратив два м’язи, що згинають та розгинають пальці. У Києві лікарі вирішили ампутувати руку, бо без цих м’язів вона не функціонуватиме.

Але одна іспанська клініка погодилася зайнятися рукою. Там мені пересадили один м’яз з ноги та відновили згинання пальців, — розповідає військовий.

Нині підполковник Роман Зуй проходить лікування і сподівається повернутися до лав Збройних Сил України.

Олександр Шульман Кореспондент АрміяInform