– Ось він, в дворі. Його закривали двоповерхівки, тому не було видно. Так, точно він, бо видно, що згорів. Досі димиться.
Ми завершуємо наші півгодинні пошуки будинку, в який прямим попаданням влучив російський снаряд. Причому, можливо, з чимось запальним на кшталт термобара. Від гарної добротної цегляної оселі не залишилося навіть стін. Лиш обгорілі шматки, які стирчать з фундамента. Цю історію – про жінку, яка згоріла тут заживо, нам розповів місцевий мешканець Руслан. Але знайти цю приватну будівлю було не так вже й просто. Новогродівка – досить велике містечко, розтягнуте вздовж дороги. Донедавна у ньому мешкало близько 14 тисяч людей. Але останніми днями цивільні почали масово виїжджати з міста. Не в останню чергу, певне, і через цю страшну історію із загибеллю Наталі.
Що її звуть Наталя ми дізналися від її… батька. Коли методом кружлянь, розпитувань і наземних пошуків ми таки знайшли згорілий будинок, наближаючись до нього боковим зором я помітила авто, в якому за кермом сидів немолодий чоловік. У сірій футболці. Водійські двері авто були відчинені. Його спина була згорблена. Але приглядатися до цього я не стала. Пішли знімати будинок.
– Вже другий чекаю, коли доньку дістануть….
Я спершу подумала, що щось не дочула або неправильно зрозуміла. Повернувшись на дорогу, якою прийшли, я побачила саме того сивого немолодого чоловіка, який сидів в авто. Побачивши, що ми знімаємо знищений будинок, він попрямував до нас.
– Не можуть тіло дістати. Ми вже другий день тут.
Лише за другим разом до мене доходить, що це батько тієї жінки, яка згоріла у цьому будинку.
– Це Ваша донька?, – ковтаючи слова, шоковано уточнюю я.
– Так. От приїхали з Черкащини тіло забрати. А ніяк не дістануть. Вона завтра мала виїжджати до нас, на Черкащину. Добре, що хоч внуків забрали.
Василь – так звати батька загиблої, – на диво спокійно і рівно розповідає про доньку. Але я бачу, що він досі наче в тумані. Певне, наслідки шоку.
– Ми ж її просили – доню, виїжджай, виїжджай. А вона – тату, ще день-два, день-два. На роботі просили залишитися.
– А де вона працювала?
– У дитячому садочку. Його закрили, так вона гуманітаркою зайнялася.
– Скільки Наталі…. Було років?
– 38.
– Діти?
– Он зі мною менший внучок і старша онучка. Ходи сюди, – звертається Василь до хлопчика років 8-ми.
– Як тебе звати? – я просто не знаю, що говорити у таких випадках. Тим паче дитині.
– Назарко
– Як ти, Назарко?
– Плохо.
– Плохо. Дитина плаче постійно, – Василь відвертається від нас і вже не може стримувати сліз. Плаче, розтираючи сльози обличчям.
– Добре, спасіба Вам, – Василь не піднімає до нас заплаканих очей. І розвертається, щоб йти до авто. Яке на два дні – доки він чекає на тіло доньки – стало його домом. Йоо оселю у сусідньому від Новогродівки селі – Миколаївка – теж розбило російськими снарядами. Благо, що там у той час нікого не було.
– Тримайтеся, Василю. Співчуваю дуже, – я розумію, що ці мої слова – це ніщо. Це просто колихання повітря. Але відчуваю, що мушу щось сказати.
– Та як триматися, коли порожньо тут? – стримуючи ридання, Василь прикладає кулак до серця….
Я плачу разом з ним. І з Назарком. І, швидко відзнявшись, намагаюсь покинути це страшне місце. Ми рушаєм на околиці Новогродівки і на одному з поворотів бачимо свіжий приліт. Над гаражами досі піднімається дим. А у багатоповерхівці навпроти висаджені вікна і покручені від ударної хвилі балкони. На одному з таких покалічених балконів порається Світлана – літня худенька жінка у великих темних окулярах.
– А коли це прилетіло? – намагаюсь докричатися до її четвертого поверху я.
– Та і сьогодні, і вчора. Я тільки вчора попробирала після першого прильоту. І на ранок на тобі знову. Я так втомилася, що спала, як вбита. То уяви, балконні двері перелетіли через мене і приземлилися на дивані. Це перший раз. А другий опинилися на кріслі! Сусід каже – ти в сорочці, певне, родилася.
Я дивлюся на чорні від вогнб і диму рами вікон і балконів, брудні штори, які вивалило вікон, покручені балкони і не можу уявити, як тут можна залишатися хоча б одну ніч.
– Світлан, чого Ви тут залишаєтесь? Виїжджайте.
– Та, певне, вже треба. У мене подруга в Києві. Кличе постійно. То, певне, поїду.
– Їдьте, послухайте подругу, – хитаю головю я, дивуючись, як люди можуть таке терпіти. І головне – навіщо?
За кілька хвилин Світлана виходить у двір. З великими пакетами сухарів.
– Гулі-гулі! – Я лише зараз помічаю велику кількість тарілок в дворі. Тарілок з водою і харчами – для безхатьків тварин.
– Ви в усьому цьому ще й тварин годуєте?!
– Я все життя їх годувала. Що ж зараз покинути?! А хто їх зараз погодує, як не я?
Я мовчки шоковано спостерігаю за тим, як жінка дбайливо міняє воду у залізних мисках і сипле туди корм. Сухарі розкидає довкола. І голуби, зібравшись у зграю, дружньо нападають на гостинці.
Десь неподалік відчутно гупає.
– Це наші? – поспілкувавшись зі Світланою цих 10 хвилин з балкону, я розумію, що «наші» для неї це справді наші – армійці.
– Хоча б своїх пожалів! – починає Світлана, але не встигає закінчити речення, бо над нашими головами повітря буквально розриває різкий противний свист. Ми обоє різко інстинктивно пригинаємося.
– Прильот, – видихаю я, розуміючи, що впаде російський снаряд не біля нас, а далі.
– Приватний сектор, – видихає в свою чергу Світлана.