Кімнати займаного нами будинку, були заповненні всіляким військовим спорядженням і амуніцією

Кімнати займаного нами будинку, були заповненні всіляким військовим спорядженням і амуніцією. Гранати, автомати , набої, все займало будь-який вільний простір, разом з запасами продуктів і особистих речей. У цьому хаосі і безладі все мало своє місце, хоча порою складало надскладний ребус у пошуку необхідного. Будинок був вмебльованний в стилі радянської епохи. Дивани, ліжка, серванти, шафи створювали атмосферу домашнього затишку, після важкої бойової роботи.

Розташувавшись по вільних місцях, а також по додаткових солдатських розкладачках, кожен занурювався у своїх гаджетах в перегляді якогось цікавого контенту. Ось так лежибоко, ми відпочивали насолоджуючись тишиною і спокоєм від свисту куль і виття мінометних обстрілів, від постійної психологічної, нервової напруги, присутності подиху смерті. Дні відпочинку швидко пролітали, займались підготовкою до виходу на роботу. В комплектуванні ранця, кожен мав свої вподобання, що до наповнення його якимись смаколиками, дякувати волонтерам, цього добра у нас було в достатній кількості. Узгодивши з замполітом, “Челсі”, Мудрий Ростислав, список бійців групи на вихід, гучно оголосив час виїзду.

– Вирушаємо з “Констахи” о четвертій ночі, о пів на четверту підйом. “Констаха”, так ми називали прифронтове місто Костянтинівка, Донецької області, в п’ятнадцяти кілометрах від Часів Яр, Бахмутського напрямку. Я знав що у вечері приїде “Тоха”, Маслаков Анатолій, для уточнення кількості бійців і решту деталей виїзду. Його компетентності і відповідальності варто було лиш позаздрити. Завжди пунктуальний у виконані будь-якого завдання. Тоха, хоча і не з нашого взводу, проте мали з ним завжди дружелюбні, товариські стосунки. Майже на всі виходи їздили разом. Впевнено керуючи авто, він знав усі хитрі щілини напрямку, об’їжджаючи розбиті відрізки пошкодженої війною дороги. Виїжджали кількома позашляховиками, по чотири бійці у кожному. Дорога від Констахи до Часиків, ускладнювалась весняною відлигою, дощами, була розбита гусянкою важкої техніки, а також чисельними обстрілами ворожої артилерії. А від певного часу, і додатковим колом об’їзду по польових дорогах, через влучання ракети в місток що пролягав над каналом.

В підвалі старої сталінки, Часового Яру, був облаштований наш командний пункт. “Карась”, так зашифровано ми його називали. Пів години на доукомплектування не обхідним, цинки з набоями, постріли гранатомета, воду, перевірка особового складу, формування груп до виїзду. Обговорення важливих деталей, перевірка зв’язку, посадка в броньовик “Кугуар”, виїзд. Завжди виїжджав своєю четвіркою першим, щоб переконатись у безпечності виходу, так і повертався завершуючим бойове чергування, для впевненості вдалого повернення усього відділення. Неочікуваний природній колапс, добавив нам труднощів у пересуванні. Неймовірний березневий снігопад застеляв білим покривалом усе навкруги, накладаючи прошарок снігу заввишки до колін. Двірники броньовика, ледь встигали змахувати, білі лапаті мухи з оглядового скла. Рев двигуна з потугою пхав броньовик у перід, розбиваючи білу подушку снігової цілини. Заспокоювало лиш одне, при такій негоді, виліт ворожого дрона не можливий, а значить і обстріл теж.

Діставшись до місця висадки, лишається дійти до самої позиції. В повному спорядженні, з додатковим “БК”, запасом води і всього іншого, пробиратись по коліна в снігу, відстань приблизно до двух кілометрів, скажу я вам, не просте випробування. Сніг сипав так, що наступна група котра прибула за нами, не знаходила нашого сліду. Найбільшим траблом у цій негоді було те, що “Рудий”, Василевський Василь, через обмежену видимість, переплутав лісосмугу і висадив четвірку Мадяра, Гриневич Руслан, не там де потрібно. Його розповідь подолання снігової епопеї шокувала нас, як то кажуть “і сміх і гріх”. При тому що Мадяр, кулеметник, ніс з собою кулемет і кілька коробів з набоями, чого варте було подолати цей засніжений шлях, відстанню приблизно до п’яти кілометрів. Воно і не дивно що прибули вони більше як через три години. Стомленні і вимокші до нитки, вони ще довго відсапувались від надскладного переходу. Снігова хуртовина поступово збавляла свою інтенсивність, та нарешті згодом завершилась. Ми ж займались розчищенням окопів, пошуком присипаного снігом “БК” на бійницях.

Я розташувався у середній траншеї, впорядковував своє робоче місце. Ліворуч, за кілька метрів поверхневого проміжку, в наступній траншеї стояли Сахан і Карпо. Голосно сміючись, розповідали цікаві історії. Нічого не сповіщало і не натякало якоїсь несподіванки. Та в якийсь момент ми почули постріли ворожих ГПешок. ВОГ, летить безвучно, на відміну пострілу АГСа, за характерним шелестом можна почути наближення польоту вибухівки, і вчасно сховатись. З ВОГом по іншому , десь в далині чується глухий звук ніби відкоркували велику пляшку, а сам політ заряду , тихий , і підло несподіваний. Почувши виходи, всі ми затамували подих в очікуванні приходів. Вибух стався прямісінько де стояли Сахан і Карпо. Крики від болю ураження полетіли відлунюючись лісопосадкою, розбиваючи тишину снігової завіси.

– ДОК, ДОК, швидко сюди !!! Гучним окриком звернувся я до нашого бойового медика, Романа. Порозтинавши штани , Роман перебинтував обом ноги, посіченні чисельними уламками. Вибух ВОГа не має смертельної сили, може лиш уламковим ураженням вивести бійця з бойового розрахунку.

– Самі доберетесь до зони евакуації ? Запитав я обох. Сахан відразу погодився, знайшли йому палицю щоб міг опиратись, попрямував у напрямку другої лінії. Карпо, невпевнено, що зможе справитись сам з переходом, позойкуючи, піднявся на ноги. Спираючись на імпровізовану милицю, важко розгрібаючи доволі високий сніг, попрямував за Саханом. Йому дісталось більше, супроводжуючи поглядом Юрка, стримував себе щоб не побігти за ним на допомогу. Сахан і Карпо, бойові сержанти. Залишившись без командирів, було ризиковано послабляти позицію чисельною відсутністю бійців. Я розумів що залишився найстарший, як у випадку з пораненням Шума, тож мав взяти командування на себе. Невідомо як поведе себе ворог, після незначного обстрілу, можливий штурм. Вже на другій лінії, Крава, Кравчук Сергій, разом з побратимами, ношами доставили наших сержантів до зони евакуації.

Позанімавши бійниці бойового редуту, продовжили чатувати ворожу сторону. Мабуть через висоту снігового покрову, противник не ризикнув а можливо взагалі не наміривався проводити штурмові дії. Наша вільна та зухвала поведінка з голосним сміхом, зачепила їхнє самолюбство, що й зпровокувало на кілька пострілів, нажаль влучних. Ми на своїй землі, нам нема що боятись, це ворог має нас боятись, що і є доказом такої поведінки.

День завершився спокійно. Вночі, міняючи один одного, зігрівались від окопних свічок по “лисячих норах”, несли варту, тримаючи оборону своєї ділянки фронту.

Прийдешній ранок засвітився яскравим сонячним промінням, легкий морозець, виблискував сріблом, на рівному покривалі снігового простирадла. Ранкова тиша перервалась поодинокими вибухами, поступово переходячи з обох сторін, в баталію мінометної кононади. Наш відрізок оборони, уникнув масованого обстрілу. Лише вибухи ВОГів та АГСів, примушували ховатись по норах. Натомість напрямок від “Гарден центру”, до дороги, що вела до Бахмута, молотили немов ціпами у жнива. По ту сторону дороги, зі сторони Іванівського, долунювала стрілкотня запеклого бою. Важкі кулемети, автоматні черги, доповнюючи мінометні вибухи, створювали гучний рев запеклих боїв. “Дорога життя”, така важлива для оборони Бахмута. Тож ворог покладаючи немалі зусилля, в котре намагався її відрізати. На якийсь момент затихаючи, мабуть для заходу інших штурмових груп “орків”, стрілянина знову відновлювалася. Так пройшов день. Багряно-чорне небо, розтиналось вогняними пасмами польоту градів, застилаючи землю покривалом червоно-вогняних вибухів. В небі над Іванівським, висіли яскраві гирлянди фосфорних вибухів. Запущені ворогом вони поступово падали на позиції наших оборонців. Горіло все навкруги, будинки, залізо, земля. Мабуть безодня пекла, здавалась би легкою лазнею в порівнянні з кількістю кинутою ворогом вогневої міці. Це жахливе видовище плавило мізки, в голові не вкладась думка уяви, що коїться в свідомості бійців, боронячих цей рубіж. Пережити таке, це вже чи малий героїзм. Залишитись живим після такого, відбивати штурми ворога, то взагалі з фантастичної розповіді. Ми з жахом і болем, спостерігали за кривавим дійством.

Ніч повільно відбивала годину за годиною, поступово наближаючи ранкову перезміну. Цього моменту з нетерпінням чекав кожен з нас. Вийти на дві доби відпочити, відіспатись, смачно поїсти, помитись, почистити зброю, було найзаповітніше бажання на той момент. Відпочивши зібратись і заступити з новими силами на бойове завдання. Такий розклад у нас був вправно налагоджений і рухався у звиклому ритмі. Лише непередбачувані ситуації могли збити його, проте вони рідко траплялись на нашому напрямку.

Два дні відпочинку швидко і непомітно пролітали у метушні господарських справ. Навіть знаходили час виїхати у місто, на нову пошту, чи ринок закупити чогось смачненького, прогулятись поміж людей, звикшими до воєнного ритму життя. Попри того що до лінії фронту доволі не далеко , місто жило звичним життям. Тільки часті чисельні сирени з обстрілами давали розуміння про наближення фронту. Виходи на роботу хоть і були схожими між собою, проте щоразу мали якісь свої особливості. Ворога не варто недооцінювати, він так як і ми швидко вчиться, має значно більші ресурси бойової техніки, живої сили і озброєння. Тож постійно валаштовував нам підлі несподіванки. От і перед нашою позицією, що закріпили за нашою ротою на довгий період, біля села Богданівка, Бахмутського напрямку, противник закріплявся, встановлював нові вогневі точки, міг несподівано обстрілювати нас. Ми теж марно часу не гаяли. Отримані у спадок зовсім не досконалі окопи, потрібно було відновлювати. А після мінометного обстрілу, коли загинув Хорват, вони були майже засипані, зрівнянні з поверхнею. Приліт міни прийшовся прямим влучанням, де заліг в “лисячій норі”, Тичківський Іван. Його розірвало і засипало вибухом так, що прийшлось розкопувати. Кожна втрата болюча в першу чергу побратиму котрий був поруч у цей момент, бачив цю ситуацію і в подальшому її розрішує. Це міцний емоційно-психологічний удар для кожного. Збирати побратима по кусочках на ноші, потребує не малої моральної стійкості. І кожен по своєму, зі своєю реакцією витривалості і нервового стресу переносить такі моменти. Я думав що таке тільки у кіно буває, коли дорослі чоловіки, розгублено, з втратою орієнтації у просторі, ніби завмирають на мить, не знають як діяти далі, від побаченого жахіття поневіченного, закривавленого тіла. В такий момент головне не дати посіяти паніку, швидко привести до тями і озадачити розгублену жертву. Такі випадки нападу панічного страху, я спостерігатиму не одноразово, Слава Богу, швидко і вміло з ними справлявся. Сталось це на попередній зміні, Хорвата винесли до нашого приходу. Я ж прийняв вщент розтрощену позицію. І відповідно щоб бути захищеними, потрібно розчищати, вкопуватись в глибину, все робити заново. Хлопці виконують таку роботу без примусу, з віддачею і сумлінням, бо кожен розуміє чого це варте. Розгрібали повалені, потрощені на куски дерева, вкопувались, рили нові “лисячі нори”, облаштовували бійниці. Словом, укріпляли позицію і кожна зміна вносила свій трудоємкий вклад у це завдання.

На одному з чергувань, обходячи окопи, злагоджував і уточнював несення варти, підбадьорював, просто спілкувався з хлопцями, налагоджував комунікацію з сусідами. Але так як окопи не були між собою з’єднані, потрібно було кілька метрів пробігти поверхнею. Лиш тільки но я піднявся у повний зріст, щоб перейти у слідуючу траншею, як по мені полилась кулеметна черга з ворожої сторони. Дивом встиг пірнути нюрцем головою вниз, ховаючись від куль що ледве не поцілили мене. Такого не було раніше, до цього моменту “орки” не часто проявляли себе. Інколи відстрілювались на наші спроби прибрати котрогось з них, що метушився поміж дерев. Вони боялись нас зачіпати, чи якимсь чином зпровокувати на бій. Бо відразу отримували у відповідь страшну навалу вогню. Уявіть собі, дванадцять стволів, з них два кулемети і гранатомет, одномоментно вступали в баталію перестрілки відсічного бою. Від такого шквалу куль, молоді дерева і кущі сипалися як сірники. Мадяр і Вовк, обидва кулеметники, косили з “покемонів”, все що було і не було попереду. Бомба, Михайленко Іван, з гранатомета насипав по їхньому кулеметнику. Від постійних мінометних обстрілів і перестрілок, дерева і кущі не встигали розпустити своє зелене вбрання. Листячко і молоді пагінці збивались кулями і уламками вибухів. Я знав що такі перестрілки так просто не вчухають, за якийсь час по нам будуть працювати ворожі міномети та АГС. Тож попередив хлопців бути на погтові ховатись в укриття. Попередження були чисто формальні, бо ми і так знали тактику і наслідки таких повокативних перестрілок. Все обійшлося, після кількох не влучних вибухів, наступила тиша. Стало зрозуміло, наші пересування вони тепер пильно чатують, і можуть обстрілювати у будь-який момент. Що звісно підштовхувало на особливу обережність і увагу при заході і виході з рубежу. Також варто було змінити стратегію просування і перезміни. З минулого гіркого досвіду, ми часто міняли маршрут і час перезміни. За винятком останньої стежки, що була прокладена нашими саперами через хащі лісопосадки. Вона виявиться самою надійною і захищеною під стовбурами дерев та залишиться такою до завершення нашого бойового розпорядження.

Йшла весна, своєю зеленою мантією покривала поля, одівала кущі та дерева в дивовижне зелене вбрання. Дні ставали довшими, сонечко лагідно зігрівало промінчиками чорну, политу кров’ю, втомлену від війни землю. Зі сходом сонця, юрба птахів жваво обсідала покалічені стовбури дерев, радісно гомоніла, веселим щебетом, милувала слух неймовірною милозвучністю свого перезвону. Найкраща пора року, коли все навкруги прокидається від холодного зимового сну, зароджується нове життя. Лише страшенний сморід розкладу ворожих трупів і погризені вибухами дерева, немов після апокаліпсису, обрубували всю ейфорію природньої краси. Ранкова тиша насторожено дивувала, здавалось що й нема війни, а я на приміській “фазенді”, присів перепочити, зігріваючи обличчя пестощами сонячного проміння. Теплий сонячний день змінювався на вечірню мряку з проливним нічним дощем. Від великої кількості опадів окопи швидко наповнювались водою, створювали місиво багнюки, липкого як пластилін донецького чорнозему. Застосовуючи все підручне, порожні “цинки” від набоїв, пластикові пляшки, лопати, приходилось вичерпувати цю багнюку.

Джерело Віктор Войтович