Вона народилася поблизу Одеси в червні 1889-го. Анна Ахматова, так, відома російська поетеса, насправді, українка. І її прізвище при народженні – Горенко.
Батько Анни, Андрій Горенко, був морським капітаном, а мама була своєю в колах творчої еліти Одеси. Але коли донечка була ще зовсім маленькою, сімейство Горенко перебралося в царське село під Петербургом. Та все ж, значна частина життя Анни пов’язана саме з Україною. Це Одеса, Євпаторія, Київ, Хмельницька область. Там пройшли останні роки життя її матері і молодшої сестри.
В дитинстві Анна була дуже худенькою, однолітки дражнили її мумією. Дівчинка погано вчилася.
Єдиним захопленням Анни була література. Але батько був категорично проти цього. Він не вірив в талант доньки. Він заборонив Анні використовувати родове прізвище Горенко. Тож дівчина назвала себе Ахматова. За однією версією, в роду її батька був предок, татарський хан Ахмат, а за іншою – Ахматовою була її бабуся по материнській лінії. Тож Анна Горенко стала Ахматовою. Аби не ганьбити прізвище батька.
З циклу «Київський зошит» у 1909 почався її шлях в літературу. Щоправда, навіть коли її визнали класиком вітчизняної поезії, Ахматова піддавалася цензурі й цькуванню. В СРСР багато її творів не опублікувалися і за життя, і ще 20 років після її смерті. У 1924 році була опублікована остання збірка віршів Ахматової. Після цього НКВД не пропускала ніяку творчість поетеси і називала її провокаційною та антикомуністичною.
Тричі одружена. І як вона сама себе називала – погана мама. Ахматова була нещасливою. За рік до своєї смерті Анна Ахматова отримала докторську ступінь Оксфордського університету. Протягом всього свого життя вона вела щоденник, але про це стало відомо лише через сім років після її смерті. Щоденник опублікували. Талановита поетеса Анна Ахматова, яку росіяни вважають своєю, насправді має українське коріння. Її життя могло би бути щасливішим в Україні, під справжнім прізвищем Горенко. Та попри все, вона займає своє місце у проекті «Наші».
Перші вірші написала в 11-річному віці (не збереглися).
Входила до започаткованої М. Гумільовим (1911) групи «Цех поетів», 1913 пов’язала творчість з акмеїзмом.
Дебютна збірка «Вечір» («Вечер», 1912; з передмовою М. Кузміна) принесла Ахматовій визнання. Книги «Чотки» («Четки»; 1914) і «Біла зграя» («Белая стая»; 1917), позначені трагізмом світовідчуття, глибинною релігійністю та аскетизмом художніх засобів, забезпечили їй одне з провідних місць у російській поезії 1910-х. Уже в ранніх збірках окреслилися риси поетики Ахматової: поєднання напруженого переживання зі стриманістю інтонаційних та лексичних засобів; глибокий психологізм (психологічно насичена деталь, драматизм ліричного сюжету).
Передчуття історичних катастроф та гостре переживання моральної відповідальності притаманні книгам «Подорожник» та «Anno Domini» (обидві — 1921).
Упродовж 1920-х — початку 1930-х поетеса майже не писала (часті й важкі хвороби, неможливість психологічно адаптуватися до атмосфери репресій тощо). Її твори піддавалися цензурі. Вірші 1930-х сповнені душевної тривоги, смутку: «Привіллям пахне дикий мед» («Привольем пахнет дикий мед»), «Останній тост» («Последний тост»), обидва — 1934.
Досліджувала творчість О. Пушкіна (фаховість її праць було визнано провідними пушкіністами) та перекладала (1933 вийшла друком книга перекладів епістолярної спадщини П. П. Рубенса). Перекладацька діяльність до кінця життя була основним джерелом існування Ахматової.
Від середини 1930-х до поетеси повернулося натхнення («натхнення жаху»): вона працює над творами поеми-циклу «Реквієм» (завершено 1957–1961; опубліковано у м. Мюнхені 1963; у СРСР вперше 1987), в якій особистий досвід переживання арештів близьких поєднано з відчуттям загальнонародної трагедії часів сталінських репресій та культу особи.
Провідною в творчості Ахматової стала тема пам’яті, висвітлена з історіософською монументальністю, зокрема, в «Поемі без героя» (1940–1963).
Героїзм і страждання народу під час Другої світової війни ввійшли у творчість Ахматової поезіями високого громадянського звучання — вірші з циклу «Вітер війни («Ветер войны», 1941–1944).
Після публікації збірки «Із шести книг» («Из шести книг»; 1940) дві збірки вибраних віршів вийшли значно пізніше (1958 і 1961), а наступна (остання прижиттєва) книга «Плин часу» («Бег времени») — 1965, у часи «відлиги». Повернення до читача супроводжувалося міжнародним визнанням.
Поетичний стиль Ахматової вирізняється інтимно-розмовними інтонаціями, ясністю, мелодійністю, високою культурою віршування.
Органічне поєднання в творчості традицій класичної російської літератури з рефлексією на західноєвропейську спадщину (Данте Аліг’єрі, В. Шекспір, Горацій) і засвоєнням надбань модернізму забезпечили поетесі роль класика 20 ст.
Тематика багатьох віршів (1907–1914) Ахматової пов’язана з київським періодом життя поетеси (цикл «Київський зошит», збірка «Вечір» тощо). Кримські мотиви звучать у поемі «Біля синього моря» (1915). В автобіографічному оповіданні «Будка» є спогади про м. Одесу.
У 1958-му Ахматова переклала на російську мову збірку поезії Івана Франка «Зівʼяле листя». А коли її звинуватили в тому, що для перекладу вона використовувала підрядника, бо не знає української, Анна обурилася: «Ви, здається, забули, що я українка. Я Горенко!». Також переклала поезії П. Усенка. Спогади про поетесу залишили Т. Масенко (книга «Роман пам’яті», 1970) та М. Бажан («Етна-Таорміна», 1979).
Вірші українською мовою переклали В. Герасим’юк, С. Жолоб, Т. Крижанівська, М. Москаленко, І. Римарук, Г. Синьоок, О. Смольницька, М. Тарнавська, В. Якубський та ін.
Ахматову номіновано на Нобелівську премію (1962).
За заслуги у галузі поезії нагороджено міжнародною премією «Етна-Таорміна» (1964).
1989 у м. Севастополі на будинку діда поетеси А. Горенка, учасника оборони Севастополя, відкрито меморіальну дошку Ахматовій, котра тут бувала неодноразово.
1989 у с. Слобідка-Шелехівська Деражнянського району Хмельницької області у маєтку тітки Ахматової А. Вакар відкрито Літературно-меморіальний музей А. Ахматової.
Від 1989 в м. Одесі, а від 1999 — у м. Сімферополі проводяться «Ахматовські читання». 2017 у м. Києві в Маріїнському парку встановлено пам’ятник Ахматовій (скульптор О. Стельмашенко).
Іменем Ахматової названі:
- вулиці в містах Астрахані, Донецьку, Калінінграді, Києві, Майкопі, Москві, Одесі, Пушкіні, Ташкенті, Тюмені;
- мала планета, відкрита 1982 у Кримській астрофізичній обсерваторії (Akhmatova);
- кратер Ахматова на планеті Венері.
“… Давній Київ ніби вимер,
Дивний мій приїзд.
Над рікою Володимир
Чорний хрест підніс.
Серед саду темнокорі
Липи й осокір,
І до Бога світять горі
Діаманти зір.
Шлях високий, шлях офіри
Тут закінчу я,—
Де лиш ти, мені до міри,
І любов моя…”
(А. Ахматова. «Давній Київ ніби вимер…», 1914.)
Матеріали надані радіо «Львівська хвиля», автор проєкту «Наші» – Віра Пузенко