Основні завдання тут — вижити після того, як бажання жити покине вас і вже ніщо у світі від вас не залежить, зберегти здоровий глузд, коли ви балансуєте на межі божевілля, і залишитися людиною в умовах настільки нелюдських, що віра, прощення, ненависть, і навіть мучитель, дивлячись на свою жертву, стає наповненим різноманітними значеннями.
— Станіслав Асєєв, Катівня на Райській вулиці
Станіслав Асєєв — український письменник і журналіст. Має ступінь філософії та ступінь магістра релігієзнавства Донецького університету. Автор опублікованої збірки оповідань і роману «Слон Мельхіор», він почав репортажі про те, що відбувалося в Донецьку між 2015 і 2017 роками. Його твір під псевдонімом Станіслав Васін публікувався в газеті Mirror Weekly та інших українських ЗМІ, для якого він був заарештований і утримувався в таємній в’язниці більше двох років. Асєєва звільнили в рамках обміну в грудні 2019 року. Його депеші з ДНР зібрали й опублікували під назвою «В ізоляції: депеші з окупованого Донбасу». Пізніше він написав книгу «Катівня на Райській вулиці», в якій розповідає про свій досвід у катівні «Ізоляція».
З моменту звільнення Асєєв бере активну участь у боротьбі за права в’язнів, які утримуються в незаконних тюрмах Росії та на окупованих територіях, виступає на таких форумах, як Рада Європи та Мюнхенська конференція з безпеки. Він також заснував Фонд справедливої ініціативи для пошуку військових злочинців, таких як ті, хто керував «Ізоляцією» та подібними об’єктами. У 2023 році Асєєв пішов піхотином до лав територіальної оборони України. Наприкінці квітня 2024 року під час служби в 109-й окремій бригаді територіальної оборони Асєєв отримав контузію під час боїв на Донбасі та був відправлений у тил на відновлення. Саме в цей період, до його повернення на фронт, ми взяли це інтерв’ю.
У 2014 році, коли місто окупували проросійські бойовики, чому ви вирішили залишитися?
У 2014 році я залишився на Донбасі переважно через сімейні обставини. Я був єдиним чоловіком у сім’ї і відповідав за маму та двох бабусь. Якби я пішов, вони б залишилися самі на війні, тому я не міг собі цього дозволити.
У червні 2017 року вас заарештували за те, що ви надсилали під псевдонімом доповіді про те, що відбувається в «Донецькій народній республіці». Як би ви описали те, що там відбувалося в той час? Чи був вирішальним вплив російської пропаганди на населення?
Щодо того, що відбувалося там між 2014 і 2017 роками, це було схоже на повернення до Радянського Союзу з елементами того, що писав Орвелл у 1984 році, тобто масове бомбардування російською пропагандою, спрямоване на те, щоб сформувати населення в образі «homo sovieticus», представляючи епічний образ радянського минулого як бажаної моделі та системне навчання населення ненависті до тих, хто по той бік барикад. Пропаганда була присутня скрізь, починаючи від великих рекламних щитів та їх особливого декоративного стилю і закінчуючи навіть невеликими місцевими ЗМІ.
Вас звинуватили в «шпигунстві» та «екстремізмі» і відправили в таємний табір ув’язнених на Парадайз-стріт, що, безсумнівно, є Оруеллом. Ви описуєте це як табір тортур.
Табір, де я був, називається «Ізоляція», і він діє досі.
Чому це називається Ізоляція?
Бо за часів Радянського Союзу це був колишній завод ізоляційних матеріалів. Фабрика припинила свою діяльність у 1990 році, а з 2010 року на ній діє платформа для культурних ініціатив, зокрема мистецька фундація під назвою «Ізоляція». У 2014 році, після захоплення об’єктів проросійськими бойовиками, фонд переїхав до Києва, а «Ізоляція» стала своєрідним концтабором. Проросійські настрої перепрофілювали підвали та офіси на камери та кімнати для тортур, де зазвичай катували електричним струмом.
Яким було життя в таборі? Хто ним керував?
В Ізоляції я бачив практично всі види військових злочинів: тортури, приниження людської гідності, а також вбивства полонених, сексуальне насильство та примусову працю.
Це був дуже жорсткий режим, який встановила місцева адміністрація ДНР. Директором був Денис Куликовський на прізвисько Палич*, а його підлеглими в адміністрації Ізоляції були переважно місцеві жителі. Більшість із них належали українським кримінально-міліційним органам, але були й цивільні. Проте контроль над табором перебував у руках П’ятого управління ФСБ, яке сьогодні «офіційно» діє на цій території, оскільки Росія вважає її своєю.
*Палича, який любив безладно катувати та нападати на в’язнів, затримали в українській столиці 9 листопада 2021 року СБУ за допомогою Асєєва та журналіста Христо Грозева. Палич засуджений до 15 років позбавлення волі за керівництво та участь у незаконних затриманнях і тортурах, про які в суді розповідали понад 20 потерпілих, у тому числі й сам Асєєв.
Як три роки терпіти тортури? Чи можна зберегти надію в такому місці?
Витримати мені допомагала підтримка близьких, бо я знав, що, хоч я з ними майже не спілкувався, мене чекають мама та дівчина. Також ненависть табірної адміністрації, бо я хотів помститися; і нарешті вижити, вибратися звідти і хоча б розповісти, що тут сталося. Зрештою я досяг успіху і зміг написати про це книгу.
Розкажіть про своє звільнення і повернення в Україну.
Я провів 28 місяців в ізоляції, після чого мене перевели в офіційну в’язницю, установу в Донецьку, яка була частиною української пенітенціарної системи. Там я провів 18 днів, після чого мене відправили в табір для злочинців, де навіть був окремий барак для військовополонених і цивільних заручників. Табір був у м. Макіївка. Там я провів півмісяця до обміну в кінці грудня 2019 року.
Про обмін нам нічого не повідомляли до останнього, тобто ми дізналися про обмін лише вранці самого обміну, але були ознаки того, що щось готується. Наприклад, напередодні нам передали одяг Червоного Хреста, і було зрозуміло, що тих, хто його отримав, скоро обміняють. Нас просто возили автобусами до блокпостів, де власне і відбувався обмін. Українська сторона передала росіянам полонених, яких утримували за статтями про тероризм чи колабораціонізм, а з російської сторони українських військовополонених і цивільних заручників, таких як я, повернули на підконтрольну Україні територію.
Скільки українців знайшли подібний напрямок після російського вторгнення?
Якщо говорити конкретно про Ізоляцію, то з 2014 року там пройшло кілька тисяч людей, може дві-дві з половиною тисячі; точних даних немає, тому що тільки в 2017 році відбулися великі обміни. А ще є люди, які пішли звідти приватно, індивідуально.
Якщо говорити про військовополонених, то лише з «Азовсталі» йдеться про кілька тисяч полонених, особливо з «азовців». Щодо мирних жителів, то цифру назвати дуже важко. Можливо, наша влада має якусь статистику, хоча, швидше за все, ця інформація засекречена, і ніхто точно не говорить про цифри.
Після всього пережитого ви пішли в армію і боретеся з російськими загарбниками на фронті. Інші, хто пройшов через подібний досвід, зробили те саме. Де ти знаходиш сили продовжувати?
Для українців і української держави загалом стоїть питання, чи будемо ми існувати й виживати далі, чи просто зникнемо з політичної карти світу; тому питання про те, де черпати сили, як таке не виникає. Якщо ми не будемо боротися, наша держава просто перестане існувати, а на її місці будуть такі місця, як Ізолятор чи інші катівні, які ми бачили на звільненій від окупації території, на Київщині, на Харківщині, і в Херсонській обл. Де були росіяни, там були тортури. Ми розуміємо, що навіть якщо ми здамося зараз і скажемо, що закінчуємо війну, і навіть якщо вони заберуть у нас ті території, які їм заманеться, вони все одно нас усіх просто вб’ють або посадять у російські табори типу «Ізоляція».
Тому боротьба з Росією є для нас екзистенційним питанням; тому що, як сказав Володимир Путін, територія колишнього Радянського Союзу – це історична Росія (для них). Це відповідь на те, що відбувається. Йому не потрібна Донецька область; йому не потрібні ні Луганськ, ні Херсонщина. Він хоче возз’єднати Радянський Союз, і Україна — це перше, що заважає йому піти цим шляхом, принаймні перше, що чинить серйозний опір. Я думаю, що на Заході цього не розуміють; вони не чують цих слів Путіна і все одно думають, що йому потрібні тільки деякі регіони України. Ні, йому потрібні території колишнього Радянського Союзу. А якщо впаде Україна, то за нею прийде Молдова чи країни Балтії.
Джерело: europeanconservative.com